За останні два десятиліття Китай стрімко наростив свою присутність в Африці в різних сферах – від економіки та інфраструктури до інформаційного простору, політики й навіть військової співпраці. Китай вже став найбільшим торгівельним партнером для країн Африки, головним кредитором і джерелом інвестицій, активно фінансує інфраструктурні проєкти та розгортає культурно-інформаційний вплив. Така комплексна експансія супроводжується просуванням наративів і цінностей, вигідних Пекіну, і формує новий баланс сил на континенті. 

У цій статті команда MIM:AGENCY дослідить прояви зростаючого впливу Китаю в Африці – економічну експансію, інфраструктурні проєкти, інформаційний та культурний вплив, політичну «м’яку силу» та військову присутність.

Економічна експансія Китаю в Африці

Китайско-африканські економічні зв’язки зазнали вибухового зростання на початку XXI століття. Обсяг двосторонньої торгівлі між Китаєм та Африкою зріс з приблизно $10 млрд у 2000 році до рекордних $282 млрд у 2023 році​. Такий стрибок зробив Китай найбільшим двостороннім торгівельним партнером Африки​, випередивши традиційних гравців. Близько 20% африканського експорту нині припадає на китайський ринок, тоді як 16% імпорту на континент надходить з Китаю​. Африка переважно постачає до КНР сировинні товари – метали, мінерали, нафту – які становлять майже ⅗ її експорту до Китаю, натомість імпортує з Китаю головно промислові вироби, техніку та електроніку​.

Внаслідок цього сформувався значний дисбаланс: Китай експортує до Африки набагато більше товарів, ніж імпортує. У 2023 році китайський експорт в Африку досяг $173 млрд, тоді як імпорт з Африки становив лише $109 млрд, що породило дефіцит Африки в торгівлі з Китаєм близько $64 млрд.

Темпи зростання торгівлі особливо вражають у ретроспективі. Ще 20 років тому Китай був головним постачальником товарів лише для 4 африканських країн (Гамбії, Беніну, Судану і Джибуті). Сьогодні ж понад 30 країн Африки імпортують передусім із Китаю​ – це свідчить про докорінну переорієнтацію імпортних ланцюгів постачання на користь китайських виробників. Вартість китайського експорту до Африки за цей період зросла в десятки разів: з $5 млрд на початку 2000-х до приблизно $110 млрд на рубежі 2020-х років​. Для прикладу, у 2015 році, коли ціни на сировину різко впали, експорт Китаю в Африку перевищував $100 млрд, тоді як імпорт африканських товарів до Китаю просів до ~$67 млрд​. Хоча згодом обсяги африканського експорту частково відновились, хронічне від’ємне сальдо Африки в торгівлі з КНР залишається реальністю.

Іншим виміром економічної експансії є зростання інвестицій та кредитування. Китай став найбільшим двостороннім кредитором Африки, забезпечуючи значну частку зовнішніх позик для інфраструктурних, гірничодобувних і енергетичних проєктів. Частка Китаю в державному зовнішньому боргу країн Африки на південь від Сахари зросла з менш ніж 2% у 2005 р. до ~17% (еквівалент $134 млрд) станом на 2021 рік​. Пекін також активно нарощував прямі інвестиції: щорічні обсяги китайських ПІІ в Африку зросли з $75 млн у 2003 р. до пікового значення $5 млрд у 2022 р.

Хоча ці суми все ще відносно невеликі (близько 4,4% загального притоку ПІІ в регіон), Китай дедалі більше залучений до африканської економіки як інвестор в галузі транспорту, видобутку корисних копалин, енергетики та виробництва. При цьому помітно, що зараз приблизно 70% китайських компаній, що працюють в Африці, належать до приватного сектору​, а не є державними – тобто економічна взаємодія виходить за рамки урядових мегапроєктів і охоплює малий та середній бізнес.

Важливо, що розвиток Африканської континентальної зони вільної торгівлі (AfCFTA) відкриває нові можливості для співпраці. АфCFTA створює єдиний ринок з населенням 1,3–1,7 млрд і сукупним споживчим ринком понад $3,4 трлн, що приваблює китайський бізнес​. Китайські підприємці розглядають Африку не лише як джерело ресурсів, але і як зростаючий споживчий ринок та виробничу платформу. Очікується, що співпраця в рамках AfCFTA та стратегія “Один пояс, один шлях” (BRI) доповнюватимуть одна одну​, сприяючи формуванню регіональних ланцюгів доданої вартості. Таким чином, економічний вплив Китаю еволюціонує: від просто торгівельної експансії – до глибшої інтеграції у виробничі процеси та розвиток африканських ринків.

Інфраструктурний вплив, BRI та великі проєкти

Одним із найвідчутніших виявів китайського впливу в Африці є масштабні інфраструктурні проєкти. Ініціатива «Один пояс, один шлях» (Belt and Road Initiative, BRI), започаткована у 2013 році, стала рамкою, в межах якої Пекін фінансує будівництво доріг, залізниць, портів, електростанцій та іншої інфраструктури на континенті. Станом на 2023 рік до BRI приєдналися 52 африканські країни (підписавши меморандуми про взаєморозуміння з Китаєм) та навіть Африканський Союз. Китайські компанії – переважно державні – активно реалізують сотні проєктів, які покликані усунути інфраструктурні «вузькі місця» розвитку Африки, водночас зміцнюючи стратегічну присутність КНР.

Масштаби китайського інфраструктурного внеску вражають. За даними китайського уряду, лише з 2013 року Китай допоміг збудувати в Африці понад 6 000 км залізниць і 6 000 км автошляхів, а також більше 80 великих електроенергетичних об’єктів​.

Фактично, значна частина сучасних помітних інфраструктурних об’єктів – залізничних магістралей, автомагістралей, аеропортів, морських портів, дамб – зведені за участі КНР. Наприклад, у Східній Африці китайським коштом прокладено нову залізницю стандартної колії Момбаса-Найробі (Кенія), модернізовано залізницю Аддис-Абеба – Джибуті, зведено порти й автостради в Танзанії, Нігерії, Анголі та інших країнах. Китай побудував нову будівлю штаб-квартири Африканського Союзу в Аддис-Абебі як «подарунок» африканським народам, що має й символічне значення. За оцінками, Китай у 2018 році забезпечив близько 25% всіх капіталовкладень в інфраструктуру Африки (поступаючись лише сумарним інвестиціям самих африканських урядів)​. Тобто кожен четвертий долар на дороги, електростанції чи інші об’єкти надходив з китайських джерел.

Багато з цих проєктів реалізуються на основі пільгових кредитів або зв’язки «кредити в обмін на ресурси». Китайські державні банки – Експортно-імпортний банк Китаю, Китайський банк розвитку – надають урядам Африки позики під будівництво інфраструктури, часто за умови залучення китайських підрядників і постачання китайського обладнання. В результаті низка країн суттєво заборгувала Пекіну: зокрема, Ангола винна Китаю близько $20 млрд (здебільшого за кредити на проєкти в енергетиці та транспорті), Ефіопія – близько $13,5 млрд (залізниця, промислові парки тощо), Кенія – приблизно $9,8 млрд (включно з фінансуванням згаданої залізниці SGR)​.

Такі обсяги боргу породжують дискусії про «боргову пастку», проте чимало африканських лідерів розглядають китайські кредити як необхідне джерело розвитку, зважаючи на хронічну нестачу інвестицій. Китай у відповідь став обережніше підходити до нових позик останніми роками, намагаючись уникнути дефолтів і переглядаючи умови позик на форумах ФОКАЦ (Форум китайсько-африканської співпраці)​.

Ініціатива BRI тісно інтегрується з африканськими стратегічними програмами розвитку. Проєкти, підтримані Китаєм, часто узгоджуються з «Агендою 2063» Африканського Союзу – планом континентальної інтеграції та індустріалізації​.

Наприклад, китайські індустріальні парки та економічні зони в Ефіопії, Єгипті, Нігерії сприяють створенню робочих місць і трансферу технологій. Будівництво електростанцій за підтримки КНР (включаючи об’єкти «зеленої» енергетики – ГЕС, сонячні та вітрові ферми) допомагає розв’язувати проблему енергодефіциту. 52 країни Африки та Африканський Союз вже офіційно співпрацюють з Китаєм у рамках BRI​, що свідчить про загальноафриканське охоплення цієї ініціативи.

Зрозуміло, що такий потужний інфраструктурний наступ не лише прискорює економічний розвиток Африки, але й закріплює стратегічний вплив Китаю. Критична інфраструктура – порти, залізниці, телекомунікації – побудована китайцями, дає Пекіну важелі довгострокового впливу. Втім, африканські країни загалом вітають ці інвестиції, розглядаючи їх як альтернативу умовній допомозі Заходу. Питання тепер у тому, як африканські уряди керуватимуть борговими зобов’язаннями та забезпечуватимуть максимальний локальний ефект від цих проєктів, щоб китайська експансія трансформувалася на взаємовигідне партнерство, а не залежність.

Інформаційний вплив: експансія китайських медіа

Китайська присутність охопила й інформаційний простір Африки. Пекін реалізує масштабну стратегію посилення свого «голосу» на континенті через розбудову власних медіа-активів, контент-партнерства та навчання африканських журналістів. Найбільше державне інформагентство КНР – «Сіньхуа» (Xinhua) – нині має 37 бюро в країнах Африки​, що перевершує за розмахом будь-яку іншу міжнародну агенцію на континенті. Для порівняння, два десятиліття тому “Сіньхуа” мала лише кілька кореспондентських пунктів в Африці​.

Крім того, з середини 2000-х Китай створив у Найробі (Кенія) свій регіональний медіа-хаб: після перенесення африканської штаб-квартири “Сіньхуа” до Найробі у 2006 році, там же відкрилися представництва китайського міжнародного телебачення CGTN (China Global Television Network), газети China Daily та радіо China Radio International. Усі вони розмістилися в одному комплексі у престижному районі Вестлендс, звідки мульти-мовними каналами транслюють контент по всій Африці​.

Китайські ЗМІ цілеспрямовано адаптують свій продукт під африканську аудиторію. Наприклад, телеканал CGTN запустив спеціальні програми Africa Live, Talk Africa, Faces of Africa, які висвітлюють африканські реалії та успішні історії, намагаючись здобути довіру глядачів.

Водночас у цих програмах ненав’язливо просувається позитивний образ Китаю та його «безкорисливої допомоги» Африці. Ключовим інструментом є партнерство з місцевими медіа. Інформагентство “Сіньхуа” уклало угоди про обмін контентом з великими африканськими медіахолдингами – зокрема, з найбільшою приватною медіагрупою Східної Африки Nation Media Group (Кенія). В рамках цієї співпраці китайська сторона безкоштовно постачає новини та сюжети, які виходять на 8 телеканалах і радіостанціях у 4 країнах (охоплюючи потенційну аудиторію: 11,3 млн телеглядачів на місяць, 28 млн підписників у соцмережах і наклад 90 тис. екземплярів газети щоденно)​.

Важливо, що значну частину контенту для таких матеріалів готують самі африканські журналісти, але за китайські кошти та з китайських джерел, що робить прокитайські меседжі «непомітнішими» для публіки​.

КНР інвестує і в технологічну інфраструктуру медіасфери. StarTimes, приватна китайська медіакомпанія, стала одним з провідних провайдерів цифрового телебачення в Африці, поступаючись лише південноафриканській DSTV​. StarTimes активно розширює покриття: в рамках спільних проєктів з урядами вона встановлює супутникові телевізійні тарілки в 10 000 сільських громад у 20 країнах​, підключаючи мільйони нових домогосподарств до цифрового ТБ з переважно китайськими і прорежимними каналами. Таким чином китайський наратив проникає навіть у віддалені регіони, де раніше не було доступу до телебачення. Схожа експансія відбувається і в радіомовленні: China Radio International мовить популярними африканськими мовами (суахілі, хауса тощо), а мобільні оператори поширюють китайський новинний контент через SMS та інтернет-додатки.

Паралельно Китай здійснює «м’яке» проникнення в африканські новинні редакції через навчання і стипендії. За даними дослідників, сотні молодих африканських журналістів щороку проходять стажування в китайських медіаструктурах. У Кенії, наприклад, китайські медіа працевлаштували понад 500 місцевих журналістів та співробітників, які разом готують близько 1 800 новинних матеріалів щомісяця для китайських та партнерських видань​.

Китай регулярно запрошує групи журналістів з усієї Африки на повністю оплачені курси та ознайомчі тури – так звані «media junkets». Під час таких поїздок гостей ознайомлюють з «досягненнями» КНР, проводять семінари про китайську модель розвитку, часто без прямої пропаганди, але зі сподіванням на лояльність. Як зауважив кенійський журналіст Боб Векеса, китайці «не кажуть прямо бути прокитайськими, але якщо уважний, розумієш, що певної лояльності від тебе очікують»​. У великих редакціях вже жартома складали графіки, щоб не виявилося, що «половина нашої новинарні опинилась у Пекіні» на черговому тренінгу​.

Ця масштабна медіакампанія має чітку стратегічну мету. Керівництво КПК розглядає медіа як «арену бою» за думки й серця людей у світі​.

В Африці це означає просування наративу про Китай як друга і партнера, що приносить:

  • розвиток без політичних умов; 
  • про переваги китайського шляху розвитку; 
  • відбілювання спірних моментів. Наприклад, відкидання теми порушень прав людини у Сіньцзяні як «західної пропаганди» тощо. 

Китайські державні медіа присутні у місцевих інформаційних екосистемах до такої міри, що це може спотворювати доступ африканців до незалежної інформації​.

Журналістів, які критикують проєкти КНР чи місцеву владу, підтримувану Пекіном, нерідко піддають тиску. Показовий випадок стався в Кенії: після того, як газета The Standard опублікувала розслідування про корупцію при будівництві китайської залізниці, посольство КНР відкликало всю рекламу і зажадало припинити негативні публікації​.

В результаті газета втратила фінансування від китайських рекламодавців і була змушена закрити спонсорований Китаєм додаток, що виходив раз на два тижні.

Попри такі зусилля, ефективність китайської медіаекспансії поки що не безперечна. Опитування свідчать, що більшість африканців зберігають власну думку: близько 71% населення Африки віддають перевагу демократії та не схвалюють модель однопартійного правління за зразком КПК​. Китайські меседжі більше резонують з керівничими елітами та чиновниками, ніж із широким загалом​. 

Проте, інформаційна присутність Китаю на континенті вже стала потужним фактором. Вона дає Пекіну можливість формувати дискурс – від міжнародних питань (наприклад, заручитися підтримкою африканських країн у питаннях Тайваню чи південнокитайського моря) до локальних (висвітлення китайських інвестицій у вигідному світлі, підтримка прорежимних позицій). Африканському громадянському суспільству та незалежним ЗМІ доводиться протистояти не лише внутрішньому тиску, а й лавині іноземної (у цьому разі китайської) дезінформації, яка нерідко поширюється через соцмережі та анонімні канали​. Відтак, інформаційний фронт стає однією з ключових арен, де розгортається «м’яке суперництво» за Африку.

Політичний вплив та «м’яка сила» Китаю

Окрім економіки та медіа, Китай дедалі активніше використовує інструменти «м’якої сили» для просування своїх політичних інтересів і цінностей в Африці. Йдеться про вплив, що досягається не військовим чи економічним примусом, а шляхом привабливості власної моделі, культурної дипломатії, освітніх обмінів та ідеологічної роботи з елітами. Комуністична партія Китаю (КПК) розвинула широку мережу контактів з африканськими політичними партіями, урядовцями, студентами і громадськими діячами, прагнучи сформувати серед них прихильне до Пекіну середовище.

Одним зі стовпів китайської «м’якої сили» є культурно-освітня експансія. В Африці відкрито понад 50 Інститутів Конфуція – спеціалізованих центрів вивчення китайської мови та культури – у більш ніж 40 країнах континенту​. Станом на кінець 2010-х років в цих інститутах навчалося близько 150 тисяч африканських студентів щорічно​.

Через уроки мандаринської мови, культурні заходи та літературні програми Інститути Конфуція поширюють позитивний імідж Китаю, пропагують повагу до «традиційних цінностей» і принцип невтручання у внутрішні справи – ключові меседжі китайської «дипломатії культури». Китай також пропонує щедрі стипендії для навчання в КНР. За офіційними даними, у 2018 році в китайських університетах навчалося понад 81 000 студентів з Африки​ – це один з найвищих показників серед усіх регіонів (для порівняння, африканських студентів у Китаї було більше, ніж в США чи Британії). Пекін цілеспрямовано створює для африканців привабливі умови: стипендії покривають навчання і проживання, візовий режим доволі ліберальний​. У результаті Китай випередив США та Францію і став другим (після лише Франції) найпопулярнішим напрямком для африканських студентів у вищій освіті​.

Випускники китайських вишів часто повертаються з доброзичливим ставленням до країни, яка їх навчала, і можуть стати в майбутньому «агентами впливу», просуваючи співпрацю з КНР​.

На політичному рівні КПК вибудовує особливі відносини з керівними партіями Африки, особливо тими, що походять від колишніх рухів за незалежність. У 2018–2023 роках Китай здійснив якісно новий крок – допоміг заснувати в Танзанії Партійну школу ім. Джуліуса Ньєрере для навчання африканських політичних кадрів. Цей заклад був профінансований КПК приблизно на $40 млн гранту​ і відкрився у лютому 2022 року. У ньому проходять ідеологічну підготовку функціонери шести провладних партій Півдня Африки – з Анголи (МПЛА), Мозамбіку (ФРЕЛІМО), Намібії (СВАПО), Танзанії (CCM), ПАР (АНК) та Зімбабве (ZANU-PF)​.

Фактично, це перша за межами Китаю «філія» Центральної партійної школи КПК, де африканських союзників навчають китайського досвіду управління і партійного будівництва. Виступаючи перед слухачами, голова КНР Сі Цзіньпін наголосив на «необхідності зміцнення солідарності та обміну китайським досвідом управління» між Китаєм та Африкою.

Таким чином, Пекін прямо транслює свої політичні цінності: централізоване однопартійне правління, пріоритет стабільності та розвитку над політичним плюралізмом, принцип невтручання зовні. Цей ідеологічний вплив особливо помітний серед африканських лідерів авторитарного типу, які бачать в Китаї модель збереження влади без західного тиску щодо демократії. Через партійні форуми, обміни делегаціями та навчання Китай формує проросійські (точніше, прокитайські) наративи серед африканських еліт, підтримуючи їхню риторику про суверенітет, «особливий шлях» та взаємну підтримку на міжнародній арені.

Окрім того, Китай використовує традиційні дипломатичні важелі м’якої сили: гуманітарну та медичну допомогу, культурні заходи, туристичні програми. Китайські лікарські бригади працюють у понад 40 країнах Африки, надаючи безоплатні медичні послуги та зміцнюючи образ КНР як «друга Африки» в скрутні часи (особливо це проявилось під час пандемії COVID-19, коли Пекін надсилав вакцини й засоби захисту). Культурні фестивалі, дні китайського кіно, виступи художніх колективів фінансуються посольствами КНР в різних столицях. Через такі проєкти китайська сторона прагне продемонструвати спільність культурних цінностей, підкреслюючи концепції «Південь-Південь» та історичну дружбу. Нерідко Пекін апелює до антиколоніальних настроїв, наголошуючи, що на відміну від колишніх метрополій, Китай «ніколи не був колонізатором в Африці», а сам пережив імперіалізм і тому розуміє африканців.

Водночас варто зазначити, що такі наративи Китаю не залишаються без викликів. Громадянське суспільство та опозиційні кола в деяких країнах критикують тіньовий бік китайської присутності – корупційні угоди, підтримку репресивних режимів, екологічні наслідки проєктів. Хоча уряди часто схильні приймати китайську допомогу і підтримку, населення не завжди поділяє захват. Згідно з опитуваннями Afrobarometer, ставлення африканців до КНР загалом досить позитивне, але водночас люди цінують свободу слова та демократію і насторожено ставляться до цензури чи авторитарних практик. Отже, китайська «м’яка сила» має свої межі: вона ефективна в створенні альянсів на рівні державних еліт і в забезпеченні лояльності певних груп (пропагандисти, випускники китайських вишів, партійні кадри), але менш успішна у зміні фундаментальних політичних уподобань африканського суспільства.

Військова присутність: база в Джибуті та глобальні амбіції

Хоча Китай історично декларував принцип «невтручання» і довго уникав військових союзів, за останні роки він почав вибудовувати та силовий компонент своєї африканської стратегії. Кульмінацією стало відкриття першої закордонної військової бази КНР на африканській землі. У 2017 році на узбережжі Джибуті (Африканський Ріг) запрацювала постійна військово-морська база Народно-визвольної армії Китаю. Офіційно вона названа «центр матеріально-технічного забезпечення ВМС» і покликана підтримувати участь Китаю в антипіратських місіях та миротворчих операціях біля берегів Сомалі. Проте за фактом це повноцінна база з розширеними можливостями.

Нині там дислокується близько 2 000 китайських військових​, споруджено глибоководний порт із причалом, здатним приймати авіаносці​, і військову інфраструктуру (склади озброєнь, казарми, розвідобладнання). База в Джибуті забезпечує Китаю стратегічну опору в точці контролю над ключовими морськими шляхами – поблизу Баб-ель-Мандебської протоки, через яку проходять маршрути з Азії до Суеца. Суттєво посилюються проєкція сили КНР в Індійському океані та Східній Африці.

Висновки

Зростаючий вплив Китаю на африканському континенті має всеосяжний характер. На економічному фронті Китай забезпечив Африці безпрецедентний приплив торгівлі, інвестицій і кредитів, ставши ключовим партнером у розвитку – від будівництва доріг до запуску заводів. Ця експансія принесла Африці нові можливості: інфраструктурні прориви, дешевші споживчі товари, альтернативні джерела фінансування. Водночас вона створила залежність від китайського імпорту та позик, а торгівельний дисбаланс і боргові ризики стали новими викликами для африканських економік​.

Інфраструктурна присутність КНР – десятки тисяч кілометрів шляхів, побудовані залізниці, порти, електростанції – буквально змінила ландшафт Африки​.

Китайські проєкти часто заповнюють вакуум, залишений західними інвесторами, і сприяють регіональній інтеграції. Проте вони також забезпечують Пекіну важелі політичного впливу – адже країни-реципієнти стають зобов’язаними перед китайськими кредиторами та прагнуть підтримувати приязні відносини, щоб отримувати нові транші чи уникати жорстких умов. Нерідко Китай використовує економічний тиск, наприклад, погрожуючи скоротити інвестиції у відповідь на дипломатичні кроки, які йому не до вподоби (як-от визнання Тайваню).

У сфері «м’якої сили» Китай розгорнув широку кампанію за «уми і серця» африканців: через ЗМІ, освіту, культуру, роботу з елітами. Китайські медіа та пропагандистські меседжі нині стали частиною інформаційного пейзажу Африки​.

Це впливає на громадську думку та політичні дискусії, часто вигідно для авторитарних урядів. Одночасно, китайська культурна присутність – від Інститутів Конфуція до тисяч студентів у Пекіні – поступово створює прошарок населення, знайомий з китайською мовою і культурою, потенційно лояльніший до КНР. На політичному рівні Пекін досяг певних успіхів у формуванні прокитайських коаліцій: більшість африканських держав стабільно підтримують Китай у міжнародних організаціях (наприклад, щодо резолюцій ООН з прав людини в Китаї або територіальних спорах). У відповідь Китай позицією себе як адвокат інтересів Глобального Півдня, виступає єдиним фронтом з Африкою з питань зміни клімату, розвитку, постколоніальної справедливості.

Військовий вимір поки що є найменш помітним, але навіть тут КНР закріпила плацдарм і показала готовність захищати свої інтереси силою, якщо треба. Присутність китайської бази поруч з базами США та ЄС в Африці означає, що континент стає ареною стратегічної конкуренції нової доби. Для африканських країн це відкриває як можливості (грати на суперечностях великих держав), так і ризики (потрапити в орбіту чужих геополітичних конфліктів).

Загалом, вплив Китаю на Африку є двоїстим. З одного боку, він стимулює розвиток, пропонує альтернативні ресурси та досвід, посилює голос Африки на світовій арені через партнерство з потужною державою. З іншого – може обмежувати політичну та економічну автономію африканських країн, якщо ті надмірно залежатимуть від одного партнера. Африка нині намагається скористатися китайською пропозицією на власну користь: наприклад, через АфCFTA африканці прагнуть підвищити цінність своєї участі у глобальних ланцюгах постачання, щоб не залишатися лише сировинним додатком до Китаю. В деяких сферах – як наприклад цифрові технології чи відновлювана енергетика – африканські уряди вже диверсифікують співпрацю, залучаючи індійські, європейські, американські інвестиції поряд з китайськими​.

Китайська експансія в Африці ще далека від завершення. Ймовірно, у найближчі роки вона поглиблюватиметься, адаптуючись до нових реалій: приватний сектор КНР гратиме більшу роль у торгівлі та виробництві​, проєкти BRI ставатимуть «точковими та розумними». За заявами Пекіна​ – орієнтованими на зелений розвиток та цифрову економіку, а м’яка сила намагатиметься завойовувати молоде покоління африканців. 

Для Африки головне завдання – виробити власну стратегічну позицію у відносинах із Китаєм, щоб перетворити цю взаємодію на двигун свого розвитку, дотримуючись інтересів своїх народів. Від того, наскільки успішно африканські країни збалансують впливи різних глобальних гравців, залежить їхнє майбутнє у багатополярному світі, що формується на наших очах.

Джерела:

  1. World Economic Forum – “Why strong regional value chains will be vital to the next chapter of China and Africa’s economic relationship”, Chido Munyati, Jun 25, 2024​
  2. Global Finance Magazine – “Africa’s Chinese Trade Tie-Up”, Charles Wachira, Oct 8, 2024
  3. Carnegie Endowment for International Peace – “How Is China’s Economic Transition Affecting Its Relations With Africa?”, May 2024​
  4. TUKO (Kenya) – “China Named Leading Supplier of Goods to Over 30 African Countries up from Four 20 Years Ago”, Margaret Njugunah, Jan 26, 2022​
  5. AFP (via ModernGhana) – “China’s imports from Africa plummet in 2015: officials”, Jan 13, 2016​
  6. Africa Center for Strategic Studies – “China’s Strategy to Shape Africa’s Media Space”, Paul Nantulya, Apr 16, 2024​
  7. Africa Center for Strategic Studies – “China’s First Political School in Africa”, Paul Nantulya, Nov 7, 2023​
  8. Africa Center for Strategic Studies – “Considerations for a Prospective New Chinese Naval Base in Africa”, Paul Nantulya, May 12, 2022
  9. Global Times – “BRI deeply integrated into African development; more pragmatic cooperation expected in FOCAC”, Aug 27, 2024​
  10. The PIE News – “Numbers of African students in China expected to grow as ties increase”, Maina Waruru, Mar 1, 2024​
  11. Atlantic Council – “China isn’t the only Asian country expanding its trade with Africa”, Phillip Meng, July 31, 2023